Аніщенко А. П., Яріко М. О. Розвиток інфраструктури інклюзивного туризму як результат трансформацій менталітету суспільства (XX-XXI ст.)

Інфраструктура туризму — одне з найслабших місць України, другим слабким місцем є доступність туристичних об’єктів та міського середовища для людей з обмеженими фізичними можливостями. Водночас, однією з світових тенденцій сучасної архітектури міського середовища є створення простору, зручного для всіх. Україна ж, через її прагнення увійти до Євросоюзу, має відповідати стандартам та нормам, прийнятним для сучасності, через що в українських містах з’являються елементи простору “зручного для всіх” (пандуси, підйомники, з’їзди з бордюрів, розмітка для незрячих, озвучені світлофори).
Мета статті — проаналізувати процес розвитку туристичної інфраструктури відповідно до змін у ментальності суспільства.
Завдання:
 описати процес зародження руху за інтеграцію людей з обмеженими можливостями у соціум;
 проаналізувати основні характерні риси цього руху у різних країнах світу;
 показати зв’язок між змінами у ментальності та змінами у інфраструктурі міст;
 проаналізувати основні перешкоди на шляху розбудови в Україні простору, зручного для всіх.
Інклюзивний туризм — туризм, доступний для всіх, туризм, який включає всіх. Іншими словами — включає у себе і людей нормальних фізичних можливостей, і людей з обмеженими фізичними можливостями. Основна мета такого туризму — забезпечити всім членам суспільства можливість рекреації. Хоча на початку розвитку йшлося радше про доступ до реабілітації.
Саме про реабілітацію в основному пишуть українські науковці Л.Ю.Науменко, В. В. Лепський, С. В. Макаренко, І. С. Борисова, О.В.Cемененко [1], поєднуючи інклюзивний та соціально-реабілітаційний туризм, що, наприклад, добре показав симпозіум, проведений у м.Умань [2]. Проблема полягає в тому, що таке тлумачення звужує зміст цього поняття. Показово, що для країн Західної Європи інклюзивний туризм сприймається не як благодійна допомога, а як реалізація права на подорож, яке мають всі, у тому числі і люди з обмеженими фізичними можливостями. Показово, що UNWTO протягом останніх років раз по раз акцентує саме “accessible tourism”, видаючи рекомендації і пропонуючи свої рішення проблем адаптації міського середовища до потреб людей з обмеженими фізичними можливостями [3, 4], навіть присвятивши цій темі останній День туризму [5].
Тож варто зупинитись на істинному значенні терміну «інклюзивний туризм» - «Туризм для всіх» (а не лише для інвалідів).
Економічна складова питання загалом є досить цікавою: за різними підрахунками у сучасних суспільствах є від 15 до 19 % людей з різними психічними та фізичними вадами [5, 6]. До цих людей також долучаються члени їх сімей. Іншими словами, пристосування простору до потреб інвалідів, є можливість збільшення туристичних потоків щонайменше на 15 відсотків, а насправді і більше, бо люди з обмеженими фізичними можливостями часто подорожують у супроводі родичів та знайомих.
Розвиток інклюзивного туризму, або ж туризму для всіх в Україні відбувається досить повільно. Багато в чому завдячуючи нерозвиненій інфраструктурі, зокрема - відсутності підйомників у метро, театрах, кінотеатрах, непридатності транспортних засобів для самостійного пересування інвалідів на візках, відсутності пандусів (або ж наявності таких пандусів, якими неможливо пересуватись), відсутності обладнаних номерів у готелях у ціновому сегменті, доступному для українських інвалідів.
Проте відсутність відповідної інфраструктури є лише наслідком проблеми, яка лежить набагато глибше — в українському суспільстві люди з інвалідністю знаходяться за межами основного поля соціальної взаємодії. Іншими словами — інвалідність є проблемою особи, її найближчого оточення, та, якоюсь мірою, держави, але не суспільства в цілому. А тому при плануванні діяльності будь-якого конкретного підприємства індустрії, підприємець або його менеджери враховують людей з обмеженими можливостями пересування у просторі лише у двох випадках: тоді, коли мають досвід особистих зустрічей з ними, і тоді, коли мають виконати приписи міжнародних стандартів.
На території України панує ментальність сприйняття інвалідності як чогось, що виключає особу з соціуму, повністю або частково. Інвалідність — стан обмеженості. Інвалід — той, хто потребує особливих умов праці, особливих умов медичного обслуговування, особливого ставлення у соціальному просторі. Власне, законодавство говорить про необхідність створення спеціальних умов, які трактуються наступним чином: “комплекс заходів, що забезпечують необхідні для інваліда умови та режим праці: значно скорочений робочий день з наданням рекомендованих видів праці, індивідуальні норми вироблення, введення додаткових перерв у процесі виконання роботи, суворе дотримання санітарно-гігієнічних норм, систематичне медичне спостереження, можливість повністю або частково працювати вдома та інші особливості в умовах праці. Працевлаштування інвалідів у спеціально створених умовах здійснюється на спеціальних робочих місцях, у спеціальних цехах, спеціальних дільницях, на спеціалізованих підприємствах, що призначені для праці інвалідів, в умовах роботи вдома.” [7]
Така позиція сама по собі видається позитивною, але практика української реальності показує, що створення спеціальних умов для інвалідів у місцях роботи та проживання вважається настільки обтяжливим, що набагато простішим є ігнорування їх наявності, або формальне прийняття інваліда на роботу задля виконання приписів.
Подібною ще донедавна була ситуація в інших країнах світу. Інваліди переважно ізолювались від суспільства у місця, де для них було створено “спеціальні умови”, іншими словами, відбувалась своєрідна геттоїзація людей з обмеженими можливостями. Певні зміни відбулись завдяки оздоровчому сегменту релігійного туризму. Практично у кожній країні Європи є місця, які або ще з Середніх віків, або вже в сучасності стали центрами паломництва з оздоровчою метою. Найвідомішим з них є Лурд у Франції. Лурд — відоме місце об’явлень Пресвятої Діви Марії дівчині Бернардетті Субіру у лютому 1858 року. Одразу ж джерело почали вважати цілющим, тисячі паломників приїжджали у цю місцевість у пошуках звільнення від хвороб, тож обладнати його для прийому людей з обмеженими фізичними можливостями стало необхідністю, посиленою вимогою виконання заповіді “любити ближнього”. Після ж затверджень об’явлень у Лурді як істинних і остаточного визнання Католицькою церквою у 1933 році, розвитку цього центру більше нічого не перешкоджало. На сьогодні щороку Лурд відвідує 5-6 мільйонів туристів (у 2008 році — понад 8 мільйонів), з них — приблизно 60.000 людей з обмеженими фізичними можливостями. За весь період було зафіксовано понад 7000 зцілень, але тільки 69 визнані Католицькою церквою як достовірно чудесні (тобто як такі, які не в змозі пояснити сучасна наука). Перше відбулось 1 березня 1858 року (визнано як достовірне 18 січня 1962 року), а останнє — 5 квітня 1989 року (визнано достовірним 20 червня 2012 року)[8]. Розвинена інфраструктура міста включає в себе мережу більш ніж 169 готелів (більше 24.000 номерів), обладнаних для перебування людей з особливими потребами, для перебування сімей з дітьми, для груп молоді, зали для проведення заходів, церкви, лікарні, молодіжні табори, більше ста ресторанів тощо. Для сімейного відпочинку пропонуються також парки відпочинку, рафтінг, каякінг, зоопарк, музеї, тощо. За розвиненістю інфраструктури Лурд у Франції вважається 2-м після Парижа [9].
Особливої уваги заслуговує волонтаріат. У Лурді діє кілька волонтерських організацій, члени яких допомагають паломникам під час перебування у місті: Hospitalité, Au Service Jeunes, World Organization of the Scout Movement, L'accueil Pelerins. Також до співпраці запрошуються медичні працівники, священики та семінаристи. Лурд є простором, де здоров’я людини сприймається у його багато вимірності — фізичне, психічне, духовне, соціальне, завдяки чому у місті почувають себе комфортно і здорові, і хворі, і одинокі, і сімейні, і релігійні, і нерелігійні люди. Завдяки своїй універсальності Лурд стає не простором суто релігійних паломництв, а простором зустрічі світоглядів, мов, культур. Зручним для всіх простором. І зручним він став саме завдяки учасникам зустрічей - програма допомоги людям з обмеженими фізичними можливостями у Лурді народилась з любові до ближнього, а не з інструкцій та норм, які необхідно виконувати. Таким чином Лурд стає чудовим прикладом розвитку інклюзивного туризму на релігійному ґрунті у суворо лаїцистичному суспільстві.
Історія XX ст. дає нам кілька подібних прикладів розвитку інфраструктури прикладів іншої філософії. Зупинимося лише на кількох постатях, завдяки яким змінилось ставлення до інвалідності та інвалідів. Перший з них — Генрі Форд, геніальний винахідник, один з класиків сучасного менеджменту. Його ставлення до людей з обмеженими можливостями для початку XX ст. було революційним. Генрі Форд першим сказав наступне: якщо існує людина з тими чи іншими фізичними вадами, то, будемо об’єктивними, існує певна кількість виробничих процедур, для виконання яких не потрібно мати всі кінцівки, зір або слух. На перший погляд це виглядає як сувора раціональність, навіть як абсолютна зневага до людської особистості, зведення людини до статусу машини, але суть революції Г.Форда — у зреченні надміру сентименталізму. По суті, його ідея — інвалід є гідними роботи, а не милостині. І ця робота має бути гідно оплачена. Тож насправді, не існує причини, через яку підприємство має платити милостиню, окрім однієї — менеджерам підприємства лінь проаналізувати всі процедури підприємства і шукати для їх виконання відповідних людей. Варто процитувати самого Г. Форда: “It turned out at the time of the inquiry that there were then 7,882 different jobs in the factory. Of these, 949 were classified as heavy work requiring strong, able-bodied, and practically physically perfect men; 3,338 required men of ordinary physical development and strength. The remaining 3,595 jobs were disclosed as requiring no physical exertion and could be performed by the slightest, weakest sort of men. In fact, most of them could be satisfactorily filled by women or older children. The lightest jobs were again classified to discover how many of them required the use of full faculties, and we found that 670 could be filled by legless men, 2,637 by one-legged men, 2 by armless men, 715 by one-armed men, and 10 by blind men. Therefore, out of 7,882 kinds of jobs, 4,034—although some of them required strength—did not require full physical capacity. That is, developed industry can provide wage work for a higher average of standard men than are ordinarily included in any normal community” [10]. Звернімо особливу увагу на термін, використаний Генрі Фордом: “full faculties”. Власне, суть сказаного ним полягає на тому, що люди в основі своїй є різними — за фізичною силою, розумовими здібностями, кількістю кінцівок, здатністю бачити чи чути. Люди – різні, а тому нема причин таврувати особливим чином ту чи іншу інаковість, необхідно пристосувати виробництво до цієї різності. І таким чином сувора на перший погляд ідея Г. Форда по суті відкрила багатьом інвалідам шлях до соціалізації, надала можливість бути повно справним членом спільноти, а не кимось, кого треба утримувати. Іншими словами, Г. Форд відкрив явище “робота для всіх”.
Практично у той самий час аналогічні ідеї розвинулись у Польщі. Єлизавета Роза Чацька — унікальна особистість, жінка, яка, втративши зір, спромоглась не лише впоратись з цим, але допомогти тисячам інших незрячих у Польщі та по всьому світі стати активними членами соціуму. Її життя починається на українських землях — у м. Біла Церква (1876 р.), у віці 22 років вона осліпла, пережила духовну кризу, але вже у 1910 році відкрила у Варшаві перший будинок для сліпих дівчат, а у 1918 році заснувала нове чернецьке згромадження — Сестер Францисканок Служебниць Хреста, покликанням якого було служіння незрячим [11]. Лейтмотивом діяльності згромадження стало подолання ізольованості незрячих від соціуму. Мета центрів роботи з незрячими, створених під патронатом цього чернечого громадження – навчити незрячих опікуватись собою, працювати, усвідомити власну гідність, цінність себе як особи. Другий напрямок роботи – навчання батьків та членів сімей того, як вони мають поводитись у ситуації, в яку потрапили. В основі Справи - співпраця сестер-монахинь з незрячими і мирянами [12]. Від початку, попри всі складнощі, пов’язані з війною та післявоєнною відбудовою краю, було організовано майстерні, дитячий садок, школу, брайлівську бібліотеку, відділ Опіки над незрячими вдома. На сьогодні найбільшим навчальним і виховним осередком, що охоплює незрячих дітей і молодь Польщі є Ляски – невеличке селище під Варшавою. Інфраструктура Лясок розвивалась, виходячи з потреб людей з фізичними вадами. Починаючи з 1921 року, коли тут було засновано “Заклад для сліпих”, розпочинається розвиток поселення у керунку служіння незрячим та слабкобачачим. У перший рік було побудовано будинок на 30 мешканців, а вже через десять років таких будинків було вже десять (разом на 300 осіб) і ще 9 господарчих споруд. Завдяки існуванню закладу, було електрифіковано селище, проведено телефон, налагоджено комунікації з Варшавою. Заклад став не тільки місцем проживання та навчання, але й місцем проведення наукових тифлологічних досліджень та осередком педагогічної підготовки фахівців по роботі з незрячими. Оскільки від початку свого існування заклад був в основі своїм релігійним, у 1925 році тут повстала каплиця Матері Божої Ангелів. Під час Другої Світової війни Заклад стає місцем розміщення польового госпіталю польських вояків, незрячих, по можливості було евакуйовано до Жулова, але опіка над ними продовжувалась. У 1947 році діяльність товариства було офіційно поновлено, проте від того часу мають місце постійні непорозуміння з комуністичною владою. Завдяки коштам добродіїв було розбудовано дитячий садок, школу, інтернат, майстерні, Будинок Друзів Незрячих. З часом товариство розширило свою діяльність на сліпих з розумовими вадами (школи для них було засновано у Рабці-Здрою та Гданську).
Подібно до Лурду, Ляски не стали місцем суто духовного релігійного життя, він став центром творчості католицької інтелігенції, місцем зустрічей та місцем життя для багатьох з них. Власне, Ляски стали одним з духовних центрів опору комуністичному режиму.
Християнська природа закладу спричинилась і до розвитку реколекційного руху на його території – було розбудовано будинки для проведення реколекцій (циклів духовних вправ) для зрячих і незрячих, для молоді і старших.
Подібно до Лурду, у Лясках здоров’я особи тлумачиться ширше аніж здоров’я фізичне: поруч з медиками тут працюють психологи, педагоги та священики, широко залучаються волонтери.
Зараз комплекс включає в себе 3 інтернати, критий басейн, центр професійної підготовки, спортивний комплекс, стайні для іпотерапії, конференційний зал, клуб з кав’ярнею.
Програма роботи включає у себе кілька основних напрямів:
- допомога розвитку сліпих дітей;
- дитячий садок;
- середня школа;
- гімназія;
- школа професійної підготовки;
- ліцей;
- технікум;
- музична школа.
Також на території закладу діють школа, гімназія та технікум для дітей з вадами розуму, школа для незрячих з вадами слуху і чотири бібліотеки – брайлівська, тифлологічна, мультимедійна та бібліотека з книжками збільшених шрифтів.
Завдяки діяльності закладу Ляски з нікому невідомого селища стають відомим на весь світ центром, куди не лише приїжджають незрячі та члени їх родин з усієї Польщі, але й з усього світу приїжджають люди (релігійні та нерелігійні) або у якості волонтерів, або з метою ознайомлення з сучасними методами роботи з незрячими та слабкозорими.
Численні осередки Згромадження діють також в Італії, Індії, Африці та в Україні, де було відкрито три монастирі (в Харкові, Житомирі та в Старому Скалаті), але на сьогодні залишилось лише два — в Житомирі та в Старому Скалаті. При монастирях регулярно проводяться реколекції для незрячих та членів їх родин, монахині розшукують сім’ї, які потребують допомоги, патронують випускників реколекцій. Показовими є наслідки роботи сестер-монахинь в Африці, де сліпота, яка раніше сприймалась як прокляття предків, набула статусу благословення, коли такі діти після перебування в осередку повертались до своїх родин – вміли читати, писати, говорити іноземними мовами. І самі діти, і їх родини таким чином не лише повертались до соціуму, але й ставали у тому суспільстві шанованими.
В Україні, на жаль, ефект від такої роботи є набагато менше помітним – внутрішня переміна людей, які більше не вважають себе тягарем для родини і суспільства або об’єктом благодійності, дуже важко вимірюється. Але у Польщі, де осередки працюють вже понад сто років результат видно наочно – і у розвиненій інфраструктурі міст, і в інформаційному середовищі.
Ще раз варто наголосити, мета діяльності Рози Чацької – не створити чергову благодійну організацію, а допомогти незрячим показати фізично зрячим, але духовно сліпим справжній сенс життя, систему вищих цінностей.
Зовнішніми ж, видочними наслідками такої діяльності стала інтеграція сліпих у суспільство, через що проблеми їх пристосування до зовнішнього середовища стали також викликом для самого середовища – до його здатності приймати своїх членів та адаптуватись до їх потреб – реагувати на ці потреби при розбудові міського простору, створенні нової культурної продукції, пристосуванні до їхніх потреб того, що вже існує [13].
Прикладом реалізації такої філософії, але вже для інвалідів з вадами опоро-рухового апарату, у Польщі став масовий рух за пристосування соціального простору під потреби людей, які пересуваються на колясках: існує два основних інтернет-портали для туристів з особливими потребами [14, 15] та безліч додаткових, переобладнано пляжі у курортних містах, обладнуються особливі дитячі майданчики, громадські туалети. У Карконошах створено перший у Польщі туристичний маршрут, повністю обладнаний і для сліпих, і для тих, хто пересувається на візках. У Пенінах, Татрах та Столових горах проводяться традиційні табори для людей з вадами розуму. Більше того, мотузкові парки Польщі роблять спеціальні траси для людей з обмеженими фізичними можливостями [16].
Обладнання простору, розвиток інфраструктури для туризму, розрахованого на інвалідів, супроводжується і подальшим розвитком спеціальних програм, скерованих на єдність медичного та духовного аспектів реабілітації. Прикладом реалізації такого підходу є “Dom dla Niepełnosprawnych w Piekoszowie”, який одразу ж заявляє про себе як “Місце, гостинне для волонтерів”. Місія Пікашово описана наступним чином: “Треба уважно озирнутись навколо, там може бути хтось, хто чекає на тебе. Він кричить не словами, кричить очима, биттям серця, благанням душі”. Дом функціонує з 1993 року завдяки колу людей, яких з 1980 року збирав своєю діяльністю (зокрема, реколекціями для інвалідів) о. Войцех Пивоварчик. Вже від початку на базі будинку проводились 14-денні реабілітаційні програми з елементами реколекцій (мета яких – розвинути у учасників відчуття власної гідності, Божого синівства, допомогти їм розкрити сенс страждань). Завдяки наявності у закладі часовні, учасники програм також можуть щоденно брати участь у Мессі, слухати духовні конференції, спілкуватись віч-на-віч з духовником.
Також, регулярно організуються паломництва до різних санктуаріумів Польщі (лише протягом 1993 – 2008 років було 156 таких паломництв).
Реабілітаційний комплекс включає в себе кабінети фізтерапії, гідротерапії, гімнастичні зали для занять та ігор, зали для індивідуальних занять, лікарські кабінети, басейн, комп’ютерний клас, кімнати, пристосовані до потреб людей на візках, тощо. Загальна площа комплексу — понад 4 тис. м. кв.
Серед персоналу – лікарі-реабілітологи, неврологи, терапевти, психіатри, медсестри, нянечки. Окремо варто згадати про духовну складову – при закладі мешкають капелан та Діви, присвячені Богу [17].
Знов-таки акцентуймо увагу на тому, що мета закладу – не лише надати медичну допомогу особам з обмеженими фізичними можливостями, але й допомогти їм відкрити сенс життя, сенс їх страждань. Показовою є чітка раціональність: духовна та матеріальна складова справи не заперечують одна одну.
Окремо необхідно зупинитись на системі психологічної підтримки інвалідів, членів їх сімей, волонтерів. Насамперед, необхідно згадати, що на початок 20 ст. Польщі як держави на карті Європи не було, але вона існувала у віртуальному просторі ментальності людей. Показовим є вірш Владислава Белзи «Поляк малий» 1912 р. написання. Тож перша лінійка самосвідомості – «бути поляком», попри русифікацію в офіційному соціальному просторі. Друга лінійка – релігія, навіть більше – конфесійна належність. Католицька Церква для Польщі стала центром спротиву окупаційним режимам. Наслідком цього стає поглиблення усвідомлення соціального виміру релігії, точніше – соціального виміру християнства, поглиблення розуміння заповіді «любити ближнього свого як себе самого», яскравими прикладами чого є діяльність св. Єлизавети Рози Чацької, св. Альберта, бл. Алоїзія Гонората, численні світські рухи, скеровані на укріплення сім’ї та ін. Соціальна взаємодія, підтримана релігією, породила появу інфраструктури для людей з особливими потребами. Про окремі елементи цієї інфраструктури мова йтиме далі, наразі ж зупинимось на особливостях психологічної роботи. Яка, що важливо, обіймає всіх – і тих, кого можна назвати інвалідами, і членів їх сімей, і тих людей, кого теоретично ця проблема не мала б хвилювати. Література на цю тему є досить чисельною, але за змістом різниться мало (чи то будуть проповіді св. Більчевського, чи повчання св. Єлизавети Чацької, чи слова св. Іоанна Павла ІІ, чи стаття маловідомого психолога). Тож для прикладу оберемо досить сучасну публікацію, яка включає в себе всі ключові елементи, характерні для польського дискурсу. Йдеться про невелику брошуру Мечислава Гузевича «Придивимось до нашого покликання». Текст адресовано «широкій групі осіб, пов’язаних зі стражданнями та неповносправністю». Автор – особа світська, але, водночас, він є доктором теології, членом єпископських рад. Два основних напрямки його діяльності – робота з родинами та робота з тими, кого торкається страждання. Брошура має три адресати. Перший – «всі», бо «кожен з нас має поглянути на мету та сутність свого життя» [23, c. 5], другий – священики, особливо ж ті, які працюють у численних «Центрах волонтерів страждання», третій – люди з інвалідністю та члени їх сімей. Текст є матеріалом для реколекцій, присвячених стражданню, тож включає в себе молитви, відповідні біблійні тексти, роздуми над ними. Через роздуми над біблійними цитатами автор проводить учасників реколекцій по історії людського страждання та історії довіри до Бога. «Історія Авраама показує, що ідучи за Богом, маємо бути готовими до зречення з попереднього стилю життя, з добробуту, звичок, з теплого гніздечка. Необхідним є радикалізм… який кидає в обійми Бога. У випадку важкої хвороби, страждання з приводу втрати когось з близьких, випадку, який призів до інвалідності, уповні відчуваємо той самий стан, що і наш герой. Сумніви, відчуття безнадії, бажання відкинути протягнуту до нас руку»[23, с. 21]. Ключ до прийняття страждання – сприйняття його як частини загальнолюдської спадщини, наслідку вибору Адама та Єви. І коли у цьому стані людина приймає допомогу, пропоновану Богом, то відкриває і сенс свого страждання, і сенс свого існування. «Хворий може не лише пожертвувати свої страждання у різних намірах, але … своє єднання з Ісусом …яке є реалізацією Голгофи. Така Голгофа може переживатись у повному значенні сили відкуплення» [23, с. 66], «страждання – є особливим різновидом покликання»[23, с. 67]. Іншими словами, людина, яка страждає, повною мірою єднається з Христом і у Його житті, у Його хресті віднаходить силу для прийняття своїх страждань і стає для інших тим світлом, яке освітлює справжні вартості. Це те, що стосується людини в стражданні, людини з неповносправністю.
Для людини фізично та розумово повносправної зустріч з неповносправністю відбувається або без вибору – коли йдеться про рідних, знайомих, або ж цілком унаслідок власного вибору, коли йдеться про волонтерську діяльність. У будь-якому разі, страждання іншої людини викликає запитання «За що? Для чого? Через що? Навіщо?». Відповідь, пропонована у цьому дискурсі – сенс страждання відкриємо через зустріч з Христом у тому, хто страждає. Зустріч з Христом у Пілата, у бичуванні, у терновому вінці, на хресному шляху, на Голготі. Допомога іншому – служіння. «Прийняття на себе образу Самаритянина пов’язане з відкиданням власних планів, затримці на своєму шляху, витратами часу та грошей. Служіння іншим – найповніше наслідування Ісуса і відповідь на покликання до любові» [23, с. 74]. «Не має бути так, щоб людина йшла по життю самотня, полишена ближніми» [23, с. 69].
І загальний висновок: «Світ людського страждання викликає до існування інший світ – світ людської любові. І ця альтруїстична любов, яка прокидається у його серцю та вчинках, народжується завдяки стражданню» [24, p. 29].
Суть допомоги людям з особливими потребами при такому підході – не абстрактне милосердя, а співучасть у житті, розділення цього життя, відкриття сенсу свого життя. «Кожна людина покликана до любові, дружнього діалогу з Богом, до життя у єдності з своїм ближнім, творячи з ним спільноту» [25, c. 30]. Оскільки ж об’єктивно це є досить складно, то для того і створено систему осередків, в яких люди можуть навчитись жити разом, брати участь у духовних вправах, отримати психологічну підтримку, навчитись не «робити добрі вчинки», а «любити».
У цьому контексті не можна не згадати заснованих у Франції письменником Жаном Ваньє і священиком Томою Філіпом руху «Лярш» та спільноти «Віра і світло». У центрі їх діяльності стали люди з вадами розуму. Тобто ті, яких суспільство найчастіше закриває у лікарнях та інтернатах, або ж вважає за нормальне вбивати в абортах. Суть осередків Лярш – створити місце, де люди (повносправні та неповносправні) живуть разом, однією невеликою спільнотою, завдяки цій спільноті навчаються любові, відкриваються на світ справжніх вартостей. Рух «Лярш» на разі є міжнародним і за майже 48 років свого існування зріс до 147 осередків у 45 країнах світу (у тому числі, в Україні). Споріднений з ним рух «Віра і Світло» скерований на допомогу неповносправним та членам їх сімей. На сьогодні налічує понад 1500 спільнот по 70 країнах світу.
«Я прагнув щось робити для Рафаеля та Філіпа. Їм потрібна була допомога, щоб стати незалежнішими, щоб навчитися самостійно вибирати і брати на себе більшу відповідальність за власне життя. Але це не була найважливіша їхня потреба. Понад усе їм треба було врятуватись від почуття ізольованості, належати до спільноти друзів і творити узи любові та сопричастя. Я повинен бути навчитись, що ж насправді означало любити інших… допомагати їм бачити їхню красу і цінність» [26, с. 21], «я відкривав для себе тендітність і біль неповносправних людей… через них мені відкривався новий світ: не світ вправності, змагання, успіху і влади, але світ серця, вразливості і спільності з іншими людьми» [26, с. 22], «вони зосереджують нашу увагу на реальності болю… вони вказують нам стежку любові, простоти і радості» [26, с. 22-23], «вони вели мене стежкою до зцілення і повноти» [26, с. 22]. Неповносправність перестає бути прокляттям, але сприйнята і розділена з іншою людиною, стає даром, шляхом до переосмислення життя та цінностей. Відкрите на неповносправних суспільство змінюється у напрямку любові. Суспільство, яке ізолює або вбиває людей з особливими потребами, є приреченим на брак любові, брак здатності висловлювати любов у словах та діях. Мотив діяльності та сили до дій Жан Ваньє отримував з своєї вкоріненості у Богу. Сама започаткована справа розвивалась, попри те, що загалом суперечила пануючій культурі відкидання неповносправних. Зрештою, до допомоги долучились і «багато психіатрів та людей, які працювали в уряді Франції та соціальних службах» [26, c. 20]. «Я був примголошений тим, як часто гуманітарні науки доходили тих же висновків, що і Євангеліє» [26, с. 20].
Релігійний шлях психологічної допомоги тим, хто страждає, полягає на справжній зустрічі, зреченні власної «величі», позиції шляхетної допомоги, набуття усвідомлення того, що ця зустріч життєво необхідна всім учасникам. «Інваліди» є повноцінними учасниками діалогу, а не об’єктом, на який можна скерувати надлишки енергії.
Західний світ не знав примусового атеїзму, характерного для радянського простору. І на шляху психологічної допомоги хворим та людям з особливими потребами релігійна та нерелігійна етика знаходять точки зустрічі. Одна з них – паліативна допомога невиліковно хворим: «в основі паліативної опіки… мусить бути позитивне бачення кінця життя, яке, підтверджуючи свою цінність, все ж вважає смерть природною подією. Таке бачення дає змогу уникнути ізоляції хворого і служить йому так, щоб кожен день життя, який йому залишився, мав для нього значення, а також дає хворому та його родині психологічну підтримку» [27, c. 160]. «Уникнення болю – це звична позиція у суспільстві добробуту… Життя з болем – це зріла позиція у ситуації хвороби, якої не можемо подолати, або близької смерті. Той, хто страждає, може реалізувати себе, і не втратити гідності особи» [27, c. 151]. Тобто, суто релігійна позиція – бачити в іншому Бога, яки страждає в людині. Нерелігійна ж – бачити людину у тому, хто «некорисний», і допомогти їй зберегти гідність, розділити її біль. Але наслідок на зовнішньому рівні – людина у стражданні, людина у потребі не залишається сама. І люди, яких безпосередньо таке страждання не торкається, використовують свої здібності на те, щоб зробити соціальний фізичний простір зручним для тих, хто того не може зробити сам.
Варто зупинитись на історії, яку оповів лікар Г. П. Дан про одну з своїх пацієнток: «та жінка не могла нічого зробити, крім безладного прийняття їжі… сестри милосердя терпляче опікувались нею близько 20-ти років. Коли ця пацієнтка мала близько 40 років, хтось подумав, щоб купити їй звичайну друкарську машинку… те, що писала, було дивовижним. У її засмученому, пригніченому хворобою розумі були ув’язнені прекрасні думки, молитви і оповідання» [28, c. 64]. Відкриття прекрасного у скаліченому – лейтмотив як релігійного, так і нерелігійного дискурсів психологічної допомоги інвалідам та неповносправним. Загальний заклик – у суспільстві, яке зрікається найслабших, ніхто не може чути себе у безпеці.
Ще однією видатною особистістю XX сторіччя, вплив якого на розвиток інфраструктури інклюзивного туризму важко переоцінити, є німецький єврей лікар Людвіг Гуттман, змушений емігрувати до Великобританії, де у госпіталі Сток-Мандевіль започаткував власну систему реабілітації людей з вадами опорово-рухального апарату. З 1948 року він ініціював проведення національних спортивних ігор для спортсменів-інвалідів, а з 1952 року ці ігри стають міжнародними. Людвіг Гуттман зумів подолати сталий стереотип, що домінував у суспільстві: частково паралізована людина є гідною лише на те, щоб сприймати прояви милосердя. Завдяки подоланню цього стереотипу, один з перших його пацієнтів писав: "One of the most difficult tasks for a paraplegic is to cheer up his visitors!” [18].
На противагу панівному у суспільстві ставленню до паралітиків, Людвіг Гуттман запропонував захоплюватись їх мужністю, але почав з того, що цю мужність в них розбудив. Його paraplegic games дозволили суспільству переосмислити ставлення до інвалідів війни – якщо спортсмени-олімпійці є гідними пошани, то якої ж пошани заслуговують ті, хто не лише захищав країну у війну, не лише втратив на цій війні можливість вести повноцінне життя, але довів собі та іншим, що він може перемагати. Власне, саме перемога над собою та обставинами стала лейтмотивом діяльності Людвіга Гутмана. А наслідком стають зміни у ментальності, які принесли за собою і зміни інфраструктури [19].
Розгляд теми буде неповним, якщо не згадати діяльність італійця о. Карла Ньоккі, який не лише звернув увагу на дітей-інвалідів війни, але й зробив роботу з ними більшою за звичайну благодійність. У 1951 році о. Карло Ньоккі заснував фундацію "Fondazione Pro Juventute per minori e invalidi di guerra", мета діяльності якої – не лише забезпечувати базові потреби людини, але й допомогти дітям-інвалідам війни духовно, емоційно та інтелектуально дозріти [20, c. 130]. У будинках, які відкривав Дон Карло, медицина була нерозривною з милосердям та справедливістю, полегшення фізичних страждань супроводжувалось відновленням людської гідності. Вже незадовго до смерті о.Ньоккі було відкрито Будинок для дітей, хворих на поліомеліт. “Ми хотим создать обычный дом для этих ребят, то есть дом, продуманный для помощи тем, кто сам не может себя обслуживать. Поэтому все, от стульев до скамьи, кровати, туалета, игрового поля, стен, дверей – все должно быть широким, чтобы могло проехать инвалидное кресло, продуманным, чтобы работать для общины, не способной передвигаться самостоятельно [20, с. 131]. Після смерті засновника фундація не лише не припинила свого існування, але й розширила діяльність. На сьогодні завдяки фонду о. Карла Ньоккі працюють 2 наукових Інституту госпіталізації та лікування, 22 багатопрофільних відділення реабілітації, 9 відділень стаціонарної реабілітації, 3 підрозділи по роботі з важкими випадками черепно-мозкової травми, 6 резиденції для людей похилого віку, які не можуть самі себе обслуговувати, 1 хоспіс для термальних онкохворих, 2 клініки, 1 центр освіти та розвитку, 39 територіальних реабілітаційних клінік, 3 інтегровані центри по роботі з людьми похилого віку, 5 денних центрів для людей з інвалідністю, 3 медичні осередки для людей з інвалідністю, 1 будинок відпочинку для інвалідів [20, с. 133].
Знов-таки звернімо увагу на дві теми, які йдуть паралельно у кожному з описаних вище випадків: подолання геттоїзації інвалідів та єдність духовного і матеріального у просторі допомоги.
Зрештою, первісна релігійність принципів організації зручного для всіх середовища, втілилась у суто секулярному проекті нового урбанізму, основними елементами якого є:
– створення простору, дружнього до людини, а не автомобіля (пішохідна доступність об’єктів інфраструктури, перевага велосипедним доріжкам та тротуарам, тощо);
– створення простору спілкування (зручні для всіх пішохідна зона та зона відпочинку, створення простору спільного для людей різного віку, культур, рас);
– пристосування транспорту до потреб пасажирів (розробка зручних маршрутів, обладнання транспортів рампами, підйомниками тощо), переваги у використанні транспорту, який не шкодить навколишньому середовищу;
– відсутність опозиції “центр-периферія” у місті;
– використання сучасних технологій енергозбереження, усвідомлення цінності природних екосистем [21].
Внаслідок реалізації концепцій нового урбанізму місто стає “людяним” і більше не асоціюється з індустріальним “промисловим монстром”. У цьому просторі добросусідства проблеми однієї людини перестають бути лише її проблемами, зникає “знеособлення” людини. Людина набуває можливості віднайдення себе наново у комунікації з іншими.
Повертаючись до України, варто процитувати інтерв’ю з призером останньої Параолімпіади у Ріо-де-Жанейро Геннадієм Бойко: “Найгірше було, коли в будинку ламався ліфт. А живу я на восьмому поверсі, – розповідає паралімпієць. – Доводилося спускатися сходами буквально на "п’ятій точці". Однією рукою тримався за перила, в іншій ніс складений візок. Щоб брюки не бруднити, обмотував їх чим-небудь. Але тренувань не пропускав". [22] Певно, ці слова найкращим чином описують домінуючу у суспільстві ментальність, яка породжує відсутність відсутність пандусів або встановлення пандусів, якими неможливо користуватись, відсутність озвучених переходів через дороги, відсутність спеціальної озвучки та підписів на ліцензованих кінострічках, непридатний для самостійного пересування інвалідів транспорт, непридатні умови у багатоквартирних будинках, складнощі у пересуванні по місту або здобутті до офіційних установ. Все це лише є наслідком абсолютного делегування державі обов’язку турбуватись про людину, результатом чого стає абстрагування суспільства від потреб людей, які його ж складають.

Висновки.
Як показує практика країн Заходу, міська інфраструктура розвивається відповідно до вимог суспільства і стає зручною для використання всіма його членами саме унаслідок трансформацій ментальності.
Існує певна залежність між швидкістю пристосування міської інфраструктури до людей з особливими потребами та різкого збільшення їх кількості внаслідок війн. XX сторіччя дає численні приклади того, як ставлення до людей з обмеженими фізичними можливостями від “ізолювати від суспільства” через “забезпечити для них реабілітацію” переходить на рівень “забезпечити для них рекреацію”. Досить чітко ця тенденція простежується на прикладі країн колишнього СРСР, хоча в основному за рахунок можливості виїзду людей з обмеженими можливостями за кордон, у країни Європи.
При аналізі трансформацій ментальності неможливо обійти увагою реколекційні центри та місця паломництва, які дають приклад розвитку інфраструктури через реалізацію принципу “любов до ближнього”, і у яких першим почав реалізовуватись принцип забезпечення інвалідам можливості брати активну участь у справах суспільства.
Концепція нового урбанізму стає певним узагальненням поступу XX сторіччя. Показовим є відхід від концепції “зробити простір зручним для інвалідів”, до концепції “створити простір зручним для всіх”. Очевидно, що ті елементи інфраструктури, які роблять об’єкти доступними для людей з обмеженими можливостями, роблять простір зручним і для інших людей: пристосування для вільного пересування містом інвалідів на візках є ідеальними і для матерів з малими дітьми, пенсіонерів та тинейджерів на роликах та скейтбордах.
В Україні протягом останніх років можна побачити певну боротьбу кількох тенденцій. Перша з них – продовження геттоїзації людей з обмеженими фізичними можливостями, супроводжуване позірними соціальними пільгами. Друга – переобладнання інфраструктури для потреб інвалідів (у багатьох випадках це переобладнання є позірним – занадто великий кут нахилу у пандусів, незручні зали відпочинку на вокзалах, зачинені двері вокзалу, до яких веде розмітка для незрячих, тощо). Третя ж тенденція розвивається водночас у релігійних та нерелігійних спільнотах і є втіленням ідей XXI ст. - повноцінної інтеграції інвалідів у соціальний простір.

Перелік використаної літератури:
1. Науменко Л. Ю. Інклюзивний туризм як вид реабілітації: сучасні потреби інвалідів / Л. Ю. Науменко, В. В. Лепський, С. В. Макаренко, І. С. Борисова, О. В. Cемененко // Український вісник медико-соціальної експертизи. - 2015. - № 2. - С. 23-26. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ujmse_2015_2_7.
2. Актуальні проблеми впровадження інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму в Україні [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://novadoba.com.ua/33268-pro-inklyuzyvnyy-turyzm-govoryly-v-udpu.html
3. UNWTO Recommendations on Accessible Tourism for All [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ethics.unwto.org/publication/unwto-recommendations-accessible-tou...
4. Manual on Accessible Tourism for All: Public-Private Partnerships and Good Practices [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://cf.cdn.unwto.org/sites/all/files/docpdf/aamanualturismoaccesibleo...
5. Accessible Tourism [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.papworthtrust.org.uk/sites/default/files/UK%20Disability%20fa...
6.Disability in the United Kingdom [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.papworthtrust.org.uk/sites/default/files/UK%20Disability%20fa...
7. Інструкція про встановлення груп інвалідності [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z1295-11
8. Kleine statistik zu den 69 geheilten [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://de.lourdes-france.org/vertiefen/heilungen-und-wunder/die-geheilt...
9. Welcome to Lourdes [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.lourdes-infotourisme.com
10. Ford H. My Life and Work [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.gutenberg.org/ebooks/7213
11. Ludzie Lasek [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.laski.edu.pl/pl/ludzie-lasek?opt_4782_article_id=4923
12. Statut [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.laski.edu.pl/pl/statut
13. Towarzystwo Opieki nad Ociemniałymi [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.laski.edu.pl/pl/tono
14. Portal internetowy NOCLEGIBEZBARIER [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.noclegibezbarier.pl
15. Turystyka dla wszystkich [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.turystykadlawszystkich.pl
16. Narodowy portal turystyczny [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.polska.travel/pl/niepelnosprawnych
17. Dom dla Niepełnosprawnych w Piekoszowie [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.ddn.org.pl
18. Professor Sir Ludwig Guttmann - a detailed summary [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.poppaguttmanncelebration.org/poppa2.php
19. Making Britain as accessible as possible [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.visitbritain.com/no/en/plan-your-trip/getting-around-britain...
20. Дон Карло Ньокки Педагогика невинной боли. - К.: Дух і літера, 2016. - 160 с.
21. The Congress for the New Urbanism [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.cnu.org/what-we-do/our-projects
22. Ціна Медалі. Історії паралімпійських чемпіонів у Ріо. Частина 3 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2016/10/18/7123977/
23.Guzewicz Meczysław Przypatrzymy siępowołaniu naszemu. – Głogów: BibliotekaKotwicy. – 2007. – 83 s.
24. John Paul II Apostolic Letter Salvifici Doloris[Електронний ресурс]. — Режим доступу :https://w2.vatican.va/content/john-paul-ii/en/apost_letters/1984/documen...
25. Pomóż mi! Świadectwa wołontariuszy. – Chorzów: Gościna Serca. – 2001. – 171 c.
26. Ваньє Жан Прийняти дар убогих. – Львів: Свічадо. – 2002. – 80 с.
27. Лукас Рамон Біоетика для кожного. – Львів: Свічадо. – 2007. – 176 с.
28. Дан Г. П. Етика для лікарів, медсестер і пацієнтів. – Львів: Свічадо. – 2008. – 197 с.