МЕМОРІАЛЬНИЙ ТУРИЗМ ЯК ЗАСІБ ПОШУКІВ ВІДПОВІДЕЙ НА ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ПИТАННЯ

Аніщенко А.П., Яріко М.О.
МЕМОРІАЛЬНИЙ ТУРИЗМ ЯК ЗАСІБ ПОШУКІВ ВІДПОВІДЕЙ НА ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ПИТАННЯ
Меморіальний туризм – система організації подорожей по місцях історичної пам’яті. Може тому у ньому можемо віднайти багато девіантних форматів (пропаганди війн, смакування трагедій, ідеологізацію та ін.)
Для України розвиток меморіального туризму тим важчий, що не завершено формування національної самосвідомості - не сформовано розуміння національної історичної пам’яті як простору, що належить різним етносам України як держави. Внаслідок того маємо конфлікти тлумачень пам’яток, пам’ятників, меморіалів, присвячених винищенню євреїв, поляків, українців, татар, подіям 1 та 2 Світових війн, Голодомору, голоду, репресій. Українці, росіяни, німці, євреї, поляки, татари, караїми – у кожного етносу є свої реєстри історичних образ.
Медіатором мав би стати Інститут національної пам’яті, проте практика показує, що попри заявлену місію: «формування національної політики пам’яті. Не державної, не партійної політики пам’яті, а саме національної, тобто такої, що охоплює все суспільство, стає інструментом суспільного діалогу. В основі діалогу – визначення не того, хто правий, а того, що правильно», співробітники інституту роблять більше наголосу саме на українській тематиці (що призводить до етнизації національної пам’яті). Фактично, йдеться про невирішеність екзистенційного питання – хто ми як українці 21 ст.? Що таке – бути громадянином України? Що таке – бути громадянином України, але не українцем за етнічною належністю.
І простір меморіального туризму мав би формувати здорове сприйняття власної ідентичності і усвідомлення того, що реєстри історичних образ мають бути прикладом того, до чого здатна опуститись людина, а не того, як маємо робити сьогодні. Такий туристичний продукт має розбудовуватись за матеріалами архівів та усних спогадів, а не ідеологічних схем. І хоча можуть мати місце використання архетипів або ж задіяні бінарні опозиції добро-зло, проте не в ключі уособлення з етнічними спільнотами, а на рівні морально-етичних норм, особистостей і не в протиріччі з фактами. Пам’ять про жертви не має перетворюватись на простір помсти нащадкам тих, хто спричинив трагедію. І тим паче не має демонізуватись або віктимізуватись той чи інший етнос. Пам’ять про історію у контексті меморіального туризму – також і простір пам’яті про те, як можна бути людиною уповні, попри всі обставини та примус – не згубити себе як особистість, не втратити морально-етичні цінності. Меморіальний туризм насправді є чимось більшим за виховання «правильної точки зору на історичні події» - він має сприяти встановленню миру у суспільстві, розділеному минулими та сучасними конфліктами.
Загиблі мають бути реальними людьми, а не безіменними одиницями, більше того – недбайливо порахованими безіменними одиницями. Історична пам’ять має бути не сукупністю реєстрів історичних образ, а простором відкриття себе та інших, сприйняття себе та інших, уроку минулого. Меморіал має бути простором пам’яті та тиші, а не спонукання до помсти та демонізації супротивників. Але для досягнення такого результату необхідною є постійна співпраця держави, дослідницьких установ, громади, ЗМІ та туристичних підприємств.