МЕМОРІАЛЬНИЙ ТУРИЗМ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРИМИРЕННЯ: СХІДНА УКРАЇНА НА П. 21 СТ.

Аніщенко А.П.
канд.пед.наук, доцент кафедри туристичного бізнесу Харківської державної академії культури
Яріко М. О.
канд. культурології, ст. викладач каф. туристичного бізнесу
Харківської державної академії культури

МЕМОРІАЛЬНИЙ ТУРИЗМ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРИМИРЕННЯ:
СХІДНА УКРАЇНА НА П. 21 СТ.
У межах сучасного соціального простору України можна говорити про наявність помітного конфлікту у сприйняття не лише історії, але й сучасних подій. Фактично, за останні 15 років кожні вибори супроводжуються буремними дискусіями навколо історії, національної самосвідомості, різних аспектів того, чим є саме буття громадянином України тощо. Кожні вибори призводять до чергових переписувань підручників з історії. І це, зрештою, викликає питання: якою має бути концепція історії, щоб вона була “своєю” для всіх громадян країни, включаючи тих, які не відчувають себе її громадянами? Україна — не перша країна, яка стикається з цим питанням, варто поглянути на Литву, Францію, Німеччину, Польщу, Італію. Фактично, для кожної з цих країн поставала проблема — як говорити про складні питання історії майбутнім поколінням, як виховувати історією, як переосмислити антисемітизм, масові знищення людей, колабораціонізм, нелюдську жорстокість чи антигуманний утилітаризм, якими відзначились представники свого етносу. Для цих країн механізми, які використовувались для соціального примирення і виховання громадянина, були різними, але певною мірою перекликались — релігія (принцип прощення ворогів та зречення від помсти), відмова від мислення ідеологічними кліше, поглиблене вивчення історії за нарративними матеріалами, акцентування особи, а не події. Зрештою ж, активне використання туристичних практик.
Меморіальний туризм безпосередньо пов‘язаний з варіантами сприйняття та тлумачення історії і, водночас, є досить потужним інструментом формування громадянської самосвідомості. Основні ж проблеми, які наразі перешкоджають його розвитку на теренах Східної України: використання спрощених ідеологізованих націоналістичних концепцій, шаблонів, кліше, також — радянська спадщина в екскурсійному матеріалі (для Харкова досить помітним є матеріал, присвячений Великій Вітчизняній війні, який не враховує матеріали ІІ Світової війни, наприклад, поховання розстріляних польських офіцерів сприймається само по собі, але не як частина дій радянської влади), відсутність діалогу у суспільстві (фактично, маємо два монологи — одні говорять про переосмислення історії, інщі ж — про велике минуле).
Показовим є, наприклад, означення значною кількістю людей будь-якого матеріалу, скерованого проти СРСР, як “клєвєта”. Власне, багатьом мешканцям Східної України (навіть тим, що мають вищу освіту) є досить важко зрозуміти, що для Західної України радянська влада окупаційною не ідеологічно, а об‘єктивно: приєднання земель внаслідок введення військ, потім – репресії, знищення духовних та світських лідерів громад, повністю знищено структуру Греко-католицької Церкви. Для Східної України пам‘ять про репресії досить сильно знищується масовими переселеннями, більшим контролем з боку КДБ тощо. Місцеві чиновник не зацікавлені у розбудові меморіальних комплексів, які відповідали б концепції історії, яка різниться від радянської. Більше того, практика створення державного дискурсу пам‘яті про Голодомор показала (і, як не парадоксально, саме на теренах Слобожанщини — одного з регіонів, які найбільш від нього постраждали), що будь-які акції пам‘яті, які відбуваються від імені держави на територіях Східної України сприймаються більшістю як нав‘язування нового вигаданого тлумачення історії.
Без залучення громадян, без створення ініціативних груп у громадах, більш того, без залучення молоді до їх створення та функціонування, до зібрання та збереження історій про ці події, ситуація лишатиметься незмінною.
А тому варто наразі скористатись досвідом меморіального туризму і пов.язаної з ним волонтерської діяльності у Франції, Литві, Польщі, Бо, власне, є час усвідомити, що громадянська відповідальність і громадянська самосвідомість мають не формуватись ідеологією, а народитись у кожній людині і формувати її дії.
Війна — трагедія, в якій нема романтики. Війна може бути вимушеною, але це не робить її чимось позитивним, чимось, чим варто захоплюватись.
Кількість людей, втягнутих у збройне протистояння, постійно зростає, як зростає і кількість жертв серед населення. Наразі навіть важко прогнозувати, яким буде віддалений вплив цих подій на покоління дітей та юнаків по обидва боки уявних кордонів. Так само важко прогнозувати і їх вплив на молоді покоління у країнах, які безпосередньо межують з Україною.
Тому наразі вкрай необхідними стають комплексні проекти, завдяки яким можна було б сприяти розвитку мислення, яке виходило б за межі бінарних опозицій, розвитку громадянської відповідальності за суспільство, за його минуле та майбутнє, розвитку дискурсу прощення, прийняття іншого.
Не існує сучасного без минулого, тож неможливим є нормальний розвиток громадянської самосвідомості без того знання власної історії, яке не дозволяє історією маніпулювати у політичних цілях. Тож будь-яка спроба розбудувати громадянську самосвідомість з урахуванням однієї парадигми пам‘яті і нехтуванням іншими призведе до розламів у суспільстві і трагедій у майбутньому.
Іншими словами, необхідно прийняти події на Сході України як трагедію нації, а не простір військової слави. Усвідомити, що будь-яка пам‘ять про ці події є пам‘яттю про жертви — про загиблих, про травмованих. І всі учасники подій є жертвами. Інакше, за будь-якого завершення (чи то перемога одних збройних частин, чи то інших) Україну очікуватиме реванш і ще гірший конфлікт.
На жаль, не можна говорити про Україну як про державу, яка відзначається високою мірою консолідації громадян і зрілою громадянською самосвідомістю. Тому зростає потреба у розробці системи заходів формування української національної самосвідомості у молоді, яка б включала в себе усвідомлення власної гідності, чесності перед обличчям історії (з одночасним визнанням і власних жертв, і власних провин), прощення інших та здатності просити прощення у інших. Меморіальний туризм може стати одним з найдієвіших механізмів формування соціальної єдності, якщо черговий раз не переродиться на туризм ідеологічний.